Історична довідка
На розлогій рівнині, яка оточена балкою, розмістилося мальовниче село з історичною назвою Серебринці. Поблизу населеного пункту, в урочищі «Звинячий» виявлено залишки двох поселень ранньо-скіфських часів І століття до н.е. та поселення доби черняхівської культури 2-5 століть. До наших часів, хоч і погано, проте збереглися в урочищі «Шанці» залишки земельних укріплень скіфських часів.
Перша згадка про село Серебринці відноситься ще до 16 століття. Із покоління у покоління передається легенда про те, як серед густих лісів, біля джерел прижились перші поселенці. Існує версія, що це були втікачі від кріпосного гніту польських панів. Можливо заселенню цих територій посприяли кримські татари, які ще з 90-х років 15 століття здійснювали спустошливі напади на Україну.
Прізвище першого старости села було Корж. Він був скупою та ненаситною людиною. Отримавши боярське звання, дбав про накопичення тільки власних багатств. Помираючи Корж встиг сказати сину тільки одне: «А срібло знайдеш у голові коня». Успадкувавши далеко не найкращі батьківські якості, молодий Корженко вирішив, що золото справді знаходиться в кінській голові. За його наказом були перебиті майже всі коні, перекопані ймовірні міста схованого скарбу та все було марно.
Тоді знайшовся один розумний селянин, що розгадав таємницю. Він пообіцяв розповісти її боярину, якщо той звільнить селян від податків на сто років наперед. Корженко згодився. У полудень впала тінь від голови дерев’янного коня, зробленого для пам’ятника ще при житті старого Коржа, і під тінню знайшли велику кількість срібла. Але злий боярин наказав покарати селянина, щоб більше не був такий розумний, а всім іншим замість волі батогами «посріблити» спини.
З того часу боярські побої стали називати «серебр’янними», а жителів села і саме село – Серебринцями. Ця назва є літератруною і досить часто зустрічається в офіційних документах. А місцеві жителі вживають дещо змінену назву – Серебринець. Існували й інші назви – Барські хутори, а згодом Раровці та Радовці.
Можливо першими жителями були вихідці з Бару, а коренем до Радовець слугувало слово радість від втечі чи перемоги над ворогами.
Наприкінці 16 століття серебринецькі землі належали до родини магнатів Язловецьких. у 1626 році Серебринецький маєток відійшов до Анни Одживольської з Горая. Вона була донькою Марціна Чурила і Язловецької. Після її смерті майно повернулося до Чурилів. У 1661 році останній з цього роду ксьондз Станіслав Чурило, єписком ортосенський також відійшов з життя. З цього часу саме село і його околиці занепали. Почастішали напади татар. Маєтності Серебринців були майже знищені. Спадкоємці Чурилів та Язловецьких не мали змоги володіти маєтком, який перетворився у пустку. Так тривало до кінця 18 століття.
У 1700 році повернулися дідичі – володарі дідівської спадщини – спадкоємці Чурилів. Серебринці з прилеглими фільварками дісталися родині Дзєдушицьких, які походили від Анни Чурилівни.
6 квітня 1721 року у місті Жукові був складений черговий акт поділу маєтку. Згідно з ним львівський хорунжий Станіслав Дзєдушицький віддав старшому синові Яну села Озаринці з замком, Сугаки, Костівці, Серебринці. Молодший син Францішек отримав села Вендичани, Бернашівку, Липчани, Слишківці і Немію.
За часів володіння Яна Дзєдушицького Серебринецький маєток збільшився, були розорані нові землі, фільварки стали продуктивними. Все це збільшувало панові прибутки. Далі Серебринецький маєток отримав Петро Румянцев-Задунайський, який був першим православним власником села. Проте через три роки, 30 січня 1798 року, російська імператриця Катерина ІІ підписала указ про скасування секвестру. І всі маєтки повернулись до попередніх власників.
Наступним дідичем Серебринецьких маєтностей був молодший син Міхала Чацького – Олександр. Він обіймав посаду маршалка шляхти Могилівського повіту та був ревним популяризатором промислів. Отримавши у 1828 році Серебринці як спадок, Олександр оселився тут. Господарство стрімко почало розвиватися. За час його володарювання була побудована комора, кілька льохів, тік.
Найвірогідніше, що саме Олександр Чацький збудував палац у 1831 році. У цей час польський парковий архітектор Дионізій Міклер заклав пейзажний парк. За попередніми переказами дружина Міхала Чацького була відомою маляркою та мініатюристкою. Серебринецький палац, крім досконалих пропорцій, відзначався дуже багатим внутрішнім оздобленням. Тому не можна виключити, що це заслуга Беати.
Архітектурне вирішення конструкції палацу в Секребринцях за досконалістю форми відносять до концепцій великого італійського зодчого Андреа Палладіо. Вона домінувала в діяльності архітекторів, які працювали в епоху розквіту спорудження резиденцій польських магнатів на Поділлі.
Палац був збудований у найкращих традиціях класицизму, що свідчить про те, що він був творінням відомого архітектора. Побудований на схилі спадаючого до ставка пагорба, палац у початковому вигляді був точно симетричною будівлею на прямокутній проекції.
Навпроти східного фасаду був розміщений широкий господарський двір із міцними будівлями. Зліва за двором збудовано панську конюшню. З північного боку від палацу своїми купольними банями виділялась уніатська церква, яка вважалась найстарішою в селі.
В’їзна дорога на перед палацове подвір’я вела із заходу через парк, звідки маєток справляв враження пишноти. До наших днів зберігся будинок приватника, що в ті час був накритий наметовим дахом.
Внаслідок другого поділу Речі Посполитої у 1793 році Правобережна Україна, і зокрема село Серебринці відійшло до Російської імперії. Спершу за адміністративним поділом село належало до Подільського намісництва, а згодом до Могилівського повіту Подільської губернії.
У 1795 році в селі проживало 1179 жителів, з них 905 осіб – хлібороби, 76 робітників та 27 евреїв. Останні в той час займалися дрібною торгівлею. Різноманітні товари купували у Вінниці, Могилеві, Балті, Одесі, Києві, Ярмолинцях та реалізовували в інших містах та селах, не проминаючи і рідне село. Саме в цей час у Серебринцях проходили ярмарки та базари, на яких кожен покупець міг знайти все чого потребував. З кожним роком торгівля зростала і за відсутності достатньої площі ярмарки були перенесені до Озаринців.
Олександр Чацький був справжнім господарем маєтку. Крім того, що він займався будівництвом палацу, парку та інших споруд, ще й заклав першу цукроварню на Поділлі, налагодив вирощування цукрових буряків та виробництво цукру.
Крім цього була розорана цілина для посівів зернових культур. На території, де тепер розташовані залишки польового стану, Чацький збудував комори для зберігання зерна. Не маючи власних дітей, Олександр Чацький, ще за свого життя всі подільські маєтки, серед них і Серебринці, заповів своєму родичу Владиславу Чацькому. Він був онуком славетного Тадеуша Чацького.
Починаючи ще з середини 19 століття Серебринецький маєток поступово став занепадати. З кожним роком потреби пана зростали, а продуктивність праці знижувалась. Також щороку посилювалась експлуатація селян. Кріпаки працювали під батогом і не були зацікавлені в результатах своєї роботи. До того ж вони використовували старі, низької продуктивності знаряддя праці.
Шукаючи виходу зі скрутного становища, Владислав Чацький брав гроші в кредит. Проте повернути їх не був спроможний. Тому у 1873 році з допомогою акціонерного товариства відновив роботу цукрового підприємства, яке давно занепало. Тут деякий час виробляли із кукурудзи сурогат кави та виноградний цукор. Проте і це не допомогло. Підприємство збанкрутіло. Владислав Чацький був останнім польським власником Серебринців та Ілляшівки. У 1873 році він раптово помер. Це очевидно і стало основною причиною краху господарства.
Маєток був надто переобтяжений боргами, тому були виставлені на торги. А відтак Серебринці придбав Іван Бережніков. Новий власник мав військову кар’єру, був учасником героїчної оборони Севастополя в роки Кримської війни. Як багата людина, він налагодив господарство, збільшив посівні площі, що дало позитивні наслідки. 26 березня 1888 року Іван Гаврилович Бережніков помер. Все село проводжало його в останню путь. Бережнікова поховали на березі Дністра, на подвір’ї Георгіївської церкви у Могилеві-Подільському. Все майно перейшло до його сина Миколи, який став останні поміщиком Серебринців.
У ті часи серед ремесел важливе місце в селі займало гончарство. Проте на початку 20 століття воно зникло назавжди. У селянському житті побутувало вишивання. Серебринецькі жінки вміли вишивати двома способами – колодочкою та гладдю. Одягалися серебринчани в одяг з домотканого полотна. В той час мало хто мав гарні чоботи, тому переважно носили постоли – дерев’яні черевики. А в теплий період ходили босоніж. Найбідніші селяни застосовували глиняний посуд, а шляхтичі – порцеляновий. Центром духовного життя була церква. У 1745 році на кошти селян був збудований храм на честь Архистратига Михаїла. У власності церкви було 41 десятина землі.
Ще за часів Чацьких у селі була створена перша школа. У 162-63 роках у сусідньому села Кукавка працювала двокласна міністерська школа.У 1892 році Серебринецька школа була реорганізована на церковно-приходську. Спільними зусиллями було побудоване приміщення. Вчителювати була призначена дочка попа Вороніна. 5-6 дітей користувалися одним підручником. Згодом у школі вже навчалося 32 хлопчики та 3 дівчинки.
Важливу роль в житті села на початку 19 століття відігравала сільська рада, яка була створена після революції. У 1919 році Серебринці та Грабарівка об’єдналися. Протягом 20-х років головою сільради був Григорій Сірант.
На початку 20-х років Серебринці у порівняні з іншими селами було великим селом. Тут налічувалось 435 дворів. Згідно радянського декрету про землю селяни отримали 2799 десятин землі у безоплатне користування. У 1922 році була заснована комуна «Прогрес». А вже у 1925 році була заснована артіль «Трудолюбивець», до якої увійшло 98 чоловік. Господарство придбало трактор, також мало сівалки, плуги та культиватори. І звісно коні та воли.
З липня 1925 року відбулася адміністративна реформа. До складу новоствореного Яришівського району увійшло село Серебринці, яке на той час вважалося найбільшим населеним пунктом.
Звістку про війну з Німеччиною жителі Серебринців дізнались з радіоприймачів та місцевих керівників. Спроба евакуації колгоспної худоби була невдалої, тому що всі переправи були перевантажені військами та різною технікою, які відступали. На славнозвісному урочищі «Площадка» розпочали будівництві аеродрому. Проте літаки там ніколи не приземлялись.
17 липня 1941 року село окупували румунські війська. Особливої шкоди румуни не завдали. Рядові солдати просили у населення продукти харчування. Коли завойовники пішли далі, Серебринцями залишились управляти два жандарми. Їм допомагала новоутворена сільська влада.
Селяни розбирали колгоспні будівлі, забирали реманент та привласнювали худобу. Згодом це пояснювалося бажанням врятувати їх від пограбування окупантами. За ці дії представники румунської влади застосовували фізичні покарання, короткотерміновими арештами, які селяни відбували в льохах. Через відсутність реманенту врожай наступного року заставляли збирати вручну. Зібране збіжжя вивозили до Румунії. За період свого хазяйнування румуни нічого не побудували, а навпаки все пограбували. Вивезли велику кількість колгоспного майна, забрали 300 корів та 200 коней. Господарство залишилося у стані розрухи.
У жовні 1941 року румунська влада відкрила свою школу, але навчатись до неї ніхто не пішов.
Окупанти завдали великі збитки приміщенню школи – більше 186 тисяч карбованців. Шкільна бібліотека була знищена. Проте селяни дуже швидко відбудували школу, в які навчалося 207 учнів, працювало 10 вчителів. Навіть було запроваджено вивчення нового предмету – німецької мови.
Після перемоги в село не повернулись 211 серебринчан. Багато з них пішли з життя в Угорщині, Румунії та інших країнах. Багато пропали безвісти.
При державному сприянні було відновлено роботу колгоспу. Розвивалось городництво, збільшилось поголів’я худоби. На рубежі 40-50-х років колгосп під головуванням Олександра Данилюка збільшив показники виробництва у декілька разів. У 1948 році було відбудовано будинок культури із глядацьким залом на 440 місць та читальню. Запрацювали гуртки та лекції . Найактивнішим творцем культури на селі став Дмитро Марчук, який у свої 60 років навчав односельців диригентському мистецтву та теорії музики. Також діяв драматичний гурток.
У селі розпочали будівництво брукованої вулиці, щоб з’єднати село з шосейною дорогою. Також функціонувала лазня з душами, ванною кімнатою, парною та дезінфекційною кімнатою. Працював пологовий будинок на 4 ліжка. Упродовж 1948 року пологовий будинок прийняв 30 породіль.
Спостерігалось поліпшення добробуту селян. У 37 мешканців села були власні домашні бібліотеки. Любителі книг зініціювали відкриття книжкової крамниці. У 1966 році у сільській бібліотеці нараховувалось 5427 примірників книг.
У жовтні 1974 року було завершено будівництво шкільного приміщення. Було висаджено невеликий парк перед школою.
Наприкінці 60-70-х років село змінило свій вигляд. Замість похилих, під соломою хатів, з’явилися нові цегляні будинки. Було побудовано нову лінію електропередач. Було завершено будівництво сільської крамниці, в якій працювали відділи для торгівлі продуктами, одягом та взуттям.
У 80-х роках відбулися зміни у благоустрої села. У 1981 році посаду голови колгоспу зайняв Григорій Костецький. Його діяльність ознаменувалась будівництвом господарських та житлових споруд. Центральна вулиця була асфальтована. Вдалося збудувати двоповерховий чотириквартирний будинок, в якому заселились сім’ї нових спеціалістів.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років - поступовий занепад сільськогосподарського виробництва. У жовтні 1992 року підприємство було реорганізоване в колгосп «Хлібороб». У 1997 році нове підприємство вступило в господарські відносини з Вендичанським комбінатом хлібопродуктів. Та згодом «Хлібороб» став банкрутом. На його місці утворилось товариство «Надія».
У 1993 році за ініціативою Товариства «Вінниця-реставратор» розпочались відновлювальні роботи поміщицького палацу. До 3 жовтня 1995 року було перекрито дах, відновлено вікна, знято радянську штукатурку. За задумом реставраторів палацу мали вернути колишній виглядта завершити роботи у 1997 році. Тут планували відкрити багатий на документи та експонати музей Чацького та залу урочистих подій. Однак, не вийшло. Всі широко розрекламовані плани залишились на папері.
І до сьогодні мешканці Серебринця живуть власним життям. Разом з усім українським народом важко працюють, переборюють труднощі, сподіваючись на краще майбутнє.
